Права переселенців мають захищати держава і суспільство … – Радіо Свобода
September 9, 2014
Делегація ФФУ вимагатиме максимально жорстких санкцій для … – Інтерфакс-Україна
September 9, 2014

Олег Задоянчук: повістка у поштовій скриньці, причастя перед … – Укрінформ

З 3 на 4 вересня під Луганськом загинув журналіст Укрінформу Олег Задоянчук. Загинув перший мобілізований український журналіст. Він до останнього подиху вірив у все, що пише, і пішов за це на смерть. Журналіст державного агентства став добровольцем, щоб захищати нашу державу, і помер за неї. Його вбито під час обстрілу Смерчем у селі Дмитрівка Новоайдарівського району. Обстріл здійснювався з території РФ.

Перед тим, як їхати на похорон, переглядаємо Фейсбук-акаунти журналістів. Корпоративна спільнота, вражена смертю Олега, багато про нього пише. Впав у око такий коментар (подаємо зі збереженням орфографії):

«Anna Vladko «Олежка! Ты бросил военное училище и поступил на журфак, считая что заглянуть в душу важнее, чем применить силу…

Ты интересовался людьми и тем, что людей интересует – подробно и в деталях, включая технологию изготовления кленового сиропа:)…

Ты переживал за свою страну и в последний наш разговор от тебя вдруг прозвучало: “Думаю лишь о том, надо ли умирать нашим солдатам”…

Прощаясь вечером, ты всегда желал снов – сладких, а Утра – солнечного…

Ты обещал не пропадать надолго, а сам тихонько ушел на войну…»

ПОВІСТКА У ПОШТОВІЙ СКРИНЬЦІ ТА ПРИЧАСТЯ ПЕРЕД ВІДХОДОМ

В автобусі дорогою на військове кладовище, що на Лук’янівці, співробітники Укрінформу згадували чимало подробиць.

«Ми казали йому: Олег, пропонуємо перенести твою мобілізацію на дещо пізніший термін, – розповідає Дмитро Шкурко, керівник редакції, де працював Задоянчук, – зараз нам об’єктивно потрібні досвідчені журналісти, що пишуть на тему АТО. Ми навіть підготували листа до Міноборони із проханням відтермінувати його мобілізацію. Але він сказав: ні, це доля. Я не знав, що він мав таку серйозну професійну біографію. Але віддавав належне: фаховий та ініціативний співробітник, що так відчуває тему, при цьому був готовий у будь-який момент вийти на будь-яку подію, підмінити колег».

На його похорон зібралися найвідоміші журналісти та керівники українських медіа. Чекаючи, коли привезуть Олега, слухаємо розповіді про нього.

Розповідає його давній друг (не захотів представитися): «Олег у часи Януковича був без роботи. Робив на фрілансі аналітику «Прояв дня», фактично, наводка для менеджменту телеканалів на те, які теми та спікери найкращі для висвітлення у новинах та сюжетах із обгрунтуванням та поясненням, чому саме ця тема. Ця дуже якісна робота була би затребувана за умови вільної редакційної політики. Це був його проект, адже Олег довгий час працював редактором саме телевізійних програм. Але потім каналам «закрутили гайки», на них почали «тиснути», проект виявився непотрібним. Потім був Майдан. Олег був щасливий цим періодом, брав у ньому найактивнішу участь. Його батьки постійно мені дзвонили, бо я був єдиний, чий телефон виявився у їхньому домашньому довіднику. Вони просили знайти Олега, я знаходив, він їм передзвонював та заспокоював. У середині літа він у військкоматі записався добровольцем, але набору ще не було. Потім він перейшов у штат Укрінформу. Казав мені, що гроші там невеликі, але це те, чим він хотів займатися. Коли почався набір на фронт, і вирішили брати тих, хто записався раніше, йому прийшла повістка. Він просто знайшов її у поштовій скриньці. Він, як і раніше, хотів воювати, єдине, що його стримувало, – він отримав роботу, яку добре знав, яка була йому цікава і яку вважав корисною. Але його бажання іти на війну перемогло».

«Якщо я сховаюся за монітором, то ця повістка прийде комусь іншому», – так сказав він своїй давній приятельці в агентстві.

На кладовище під’їхав священик. Отець Олександр Шмуригін, священик УПЦ КП, який служить у Володимирському соборі.

– Олег був членом нашої громади Володимирського собору. Він був у мене на сповіді та приступив до причастя на Успіння Богородиці 28 серпня, – розповів отець Олег, – але не сказав, що йде на фронт. Так вийшло, що Олег знав мою родину. Моя дружина каже, що парафіян багато, але зустрічаючи очима Олега, завжди дивувалася, як щиро і по-доброму посміхаються його очі. У нього в церкві було своє місце, біля ікони Богородиці Несподівана Радість. Він стояв на службах так, як стоять усі воцерковлені люди, як свічечка, слухав уважно та сконцентровано. У нас у Володимирському соборі служать семеро священиків, і всі його пам’ятають. Учора я показав батькам його місце у Володимирському соборі.

Могила Олега Івановича розташована справа від ще одного свіжого поховання – могили теж Олега Івановича – Міхнюка, лідера афганської сотні, якого кілька тижнів тому розірвало міною під Луганськом. Два Олеги, два герої лежатимуть поряд.

АКТОР ТА ЖУРНАЛІСТ: НА ПІДЛОЗІ КЛУБУ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКОГО ОБСТРІЛУ

Пронести труну Олега Задоянчука від головного входу Лук’янівського кладовища до місця поховання – менше десяти хвилин. Це було недовге прощання. Незважаючи на те, що прощатися з Олегом прийшла не одна сотня відомих телеведучих та журналістів, говорити ніхто не міг. Журналісти, які прийшли не лише прощатися, але й працювати, навіть не підходили до колег. «Давайте не зараз», – говорили одне одному очі колег.

Чи не єдиним, хто публічно виступив та попрощався, був Іван Лелюх. Солдат Дванадцятого територіального батальону, який провів з Олегом три його перші-останні дні на фронті, актор, призваний на кілька тижнів раніше.

– Ми працювали разом усі три дні його перебування в армії, – розповів Іван Лелюх, за фахом актор, за посадою – начальник клубу, – коли Олега прислали до нас, то побачивши його досвід в інформаційній сфері, я запропонував служити в одному підрозділі. Ми займалися інформаційною та виховною роботою. Я виїжджав на передову, знімав на свою камеру життя батальйону. Олег удень писав журналістські матеріали, навіть один встигли надрукувати, а вночі виїжджав разом із загоном спецпризначення, щоб учитися саме бойовій підготовці, стрільбам. Він збирав та записував армійські жарти та бувальщини. Це було дуже відчутно з перших днів – який він патріот. Останню ніч артобстрілу ми ночували у клубі. Саме туди вдень приходили відпочивати бійці з передової. Увечері перед обстрілом він запропонував мені перейти на “ти”. Коли почався обстріл, ми лежали на підлозі. Ми не уявляли, куди тікати, адже ми самі були «тилом», а стріляли з боку Росії. Куди втікати? Після першого вибуху, я крикнув: «Олег, чи ти живий?!». Він відповів: «Живий». На другий мій крик не відповів. Я доповз до нього. Витягнув з-під якогось завалу, покликав допомогу. Сподівався, що він живий, просто контужений. Але наступного дня мені повідомили, що Олег помер. Я думав, що ми багато зробимо разом.

«Перші роки Олег учився в Санкт-Петербурзі, у військовому училищі, а потім зрозумів, що це не його. Не його країна, не його шлях. Приїхав до України і склав іспити у Київський держуніверситет, ми товаришували у студентські роки, – розповіла Наталія Багінська, – І я його дуже любила. Олег був такий ретельний та навіть занудний у своєму аналізі, але здавався дуже точним у своїх висновках. “Ми перемагаємо, – казав він піднесено під час Майдану. – Процеси, які відбуваються в Україні незворотні. І виросло зовсім нове покоління”. Він дуже вірив у цю країну».

– Вам не здається, що ситуація трохи дивна, коли чоловіка, який раніше ніс лише караульну службу, 29-го призивають і відразу кидають не фронт? – запитали ми у полковника Сергія Асанова, який власне призивав Олега.

– Нічого дивного. Він прийшов як доброволець. А якщо людина прийшла як доброволець, то нема ні морального, ні законного права відмовити йому в його намірі захищати Батьківщину. Він прийшов, ми поговорили, він знав, що їде у Луганську область. Ті, хто призиваються за мобілізацією, ідуть в учбову частину, а Олег Іванович прийшов як доброволець, і конкретно, – в батальйон територіальної оборони. Він знав, що потрапить у зону бойових дій. Тим більше, що первинних навичок користування зброєю він набув.

– Ви його запам’ятали?

– Так. Він був дуже спокійний, дуже розважливий. А на моє запитання, чи він готовий, відповів: «Хто, якщо не ми?»

Олега відспівали.

Батьки ще довгий час не можуть відійти від труни. «Забери мене, синочку!», – чуємо слова Олегової мами перед тим, як труну опускають у землю. Останній салют. Вже прямуючи за огорожу, чуємо слова отця Олександра, що долинають до нас: «Помер, виконуючи нашу головну заповідь, – любов. Помер, бо хотів, щоб наша земля була незалежною, була квітучою та була щасливою…»

Олена Мігачова, Київ.

Leave a Reply